Церква на війні: заокеанський фронт

Війна в Україні — видиме виявлення глобального й глибинного конфлікту. Ким би ми не були та як би далеко не опинилися, ця війна торкається всіх нас — особисто, інформаційно, політично, економічно, морально, духовно. Більше того, ця війна не лише торкається, але й втягує нас у себе. У цій війні неможливо бути спостерігачем або стороннім, заперечуючи свою відповідальність і повторюючи: «Це не моя війна, я не там, я ні при чому, я поза політикою». Кожен, хто дізнається про те, що відбувається, бере участь словами, молитвами, фінансами, слізьми або ж лайкою, прокляттями, стусанами й тим самим опиняється на тому чи іншому боці глобального й глибинного конфлікту. Я називаю цей конфлікт глобальним, тому що його почала найбільша у світі за площею та за ядерним потенціалом держава. Я називаю його глибинним, оскільки, окрім політичних і економічних, у нього є культурні, світоглядні, духовні виміри. І під час війни духовний характер конфлікту виявився у всій повноті — темна, зла, демонічна стихія показала себе без культурних масок і дипломатичних посмішок. Зрештою, погрожувати всьому світові ядерною війною може лише божевільний або одержимий. Я бачу ознаки й того й іншого. Тому те, що вібувається в Україні, неможливо зрозуміти в категоріях звичної політики, тут необхідно бачити релігійно мотивовану агресію проти ближнього, а в особі ближнього — проти всього світу, проти всього порядку речей, проти Бога. Що це означає для нас як християн? Це означає, що ми всі повинні прийняти війну в Україні як нашу війну — наш біль, нашу відповідальність, нашу можливість переосмислити себе як церкву й послужити своїм ближнім.

Я не в Україні й не військовий, я — відповідальний пастор однієї зі слов’янських євангельських церков США, але з перших хвилин російського вторгнення в Україну відчув себе на війні. У той день наше звичне життя закінчилося. Що змінилося в нашому особистому й церковному житті, у наших пріоритетах, темах, богословських акцентах? Що відбувається на нашому відрізку фронту?

Перше. З самого початку війни нам довелося зіштовхнутися з відчуттям безпорадності перед приголомшливою силою й масштабом зла. Для віруючих людей це відчуття доволі відоме: ми не можемо спасти світ, народи та міста; нам залишається довіряти Богові та робити те, що в наших можливостях. Ми знаємо, що живемо у виснажливому чеканні Царства Божого, коли нібито «вже», але «поки ще ні». Ми розуміємо реальність грішного світу й при цьому очікуємо, що у відповідь на наші молитви Господь буде стримувати це зло, захищати нас і виявляти Свою владу. Ми відчуваємо себе безпорадними, але надіємося на всемогутність Божу. Таку безпорадність можна назвати корисною. Вона нагадує про те, що не ми керуємо історією, а Бог. І тільки Бог. Погоджуючись із цим, ми очікуємо від Бога втручання, і якщо цього не відбувається, то не знаємо, що робити далі. Тобто наша логіка віри надзвичайно проста: ми немічні, але Бог всемогутній, тому необхідно просити у Нього — і Він допоможе, заступиться.

Цього разу така логіка не спрацювала. Цього разу ми повинні були вірити без розуміння логіки віри, наперекір усякій логіці. Цього разу ми зіштовхнулись із кризою віри, звичної, типової, зручної віри.

Більше того, ми зіштовхнулися з мовчанням Бога. Потребували допомоги й молилися як ніколи раніше. Але війна продовжувалася й посилювалася. Мені довелося чути від інших і ставити самому багато болісних запитань про мовчання й відсторонення Бога, про Його дивну поведінку й вдавану безпорадність, про доцільність молитов, про даремність любові до одержимих ворогів. Спочатку ми молилися: «Господи, зупини цю війну». Потім стали молитися: «Дай нам вистояти, помнож у нас віру, збережи нас від відчаю».

Друге. Ми дізналися, що найстрашніша зброя масового знищення — це пропаганда. Нам довелося пережити глибоке розчарування в тих рідних, друзях, братах і сестрах по вірі, які спостерігали за тим, що відбувається, доволі спокійно й навіть виправдовували це посиланнями на російські ЗМІ.

Здавалося б, тепер усі адепти «русского мира» повинні прозріти, протестувати, ридати від сорому й жаху. Здавалося б, тепер все всім стане зрозумілим — це вже вам не «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків, це сто тисяч солдатів регулярної російської армії перетнули кордон і вторглися в Україну. Проте упертість у брехні виявилася непохитною. Люди, які в 2014 році кричали «їх там немає», у 2022-му спокійно відповідали: «Так треба, повністю підтримуємо». Війну вже не заперечували, але називали її «спецоперацією» — так було легше для совісті, так все цілком добре вкладалося в їхню картину світу. Така логіка zла — спочатку його несамовито заперечують, а потім незворушно виправдовують.

Ми зіштовхнулися з жахливою силою брехні. Вона вражала розум й серця людей із небаченою ефективністю. Можна подумати, що віруючі люди мають імунітет до пропаганди, що в них є особлива чутливість до розпізнавання добра й зла, що у них спрацьовує спеціальний моральний і духовний компас. На жаль, виявилося, що можна читати Біблію — і водночас виправдовувати найбільш жорстоку й підлу війну. Чому так? Тому що герменевтичні лінзи — не оригінальні, не біблійні, а пропагандистські.

Так, пропаганда змінює наше ставлення до війни, але не лише це. Найстрашніше, що пропаганда змінює навіть наш спосіб читання Біблії, наше розуміння Бога, наші очікування від Церкви. Питання вже не в тому, що люди, які виправдовують війну, не читають або погано читають Біблію. Питання в іншому: як саме вони читають, крізь яку оптику дивляться, у рамках якої картини світу живуть?

Третє. Виникло нове поділення серед віруючих, глибоке, майже невідворотнє — на тих, хто був там, хто пройшов через безпосередній досвід війни; і на тих, хто там не був, хто війну не пережив. Це абсолютно строгий і жорсткий, хоча й природний критерій. Якщо в запитанні «ти за чи проти?» передбачається вибір людини, то в запитанні «ти там був чи не був?» вибору немає.

Безперечно, досвід війни змінює людей дуже швидко й глибоко. Для віруючих цей досвід може бути цінним в плані особистого формування або трансформування, підготовки до служіння, духовної дисципліни. У війні народжуються нові образи й тренди, нові лідери й богословські ідеї українського християнства. Дуже хочеться, щоб ми уникнули непотрібних суперечок і конфліктів — де хто був чи не був, хто зробив більше чи менше, хто за кого сильніший чи розумніший, хто герой і хто не зовсім. Доцільніше було б обговорювати те добре, що хтось зробив чи сказав. І не добре обговорювати те, що хтось не зробив чи не сказав. Не варто витрачати час на критику того, що вже віджило й не працює, краще радіти пагінцям нового.

Четверте. Зустрівшись із нечуваним досі розгулом зла, ми не знаходили слів для опису й пояснення подій, утішення й підбадьорення потерпілих, докорів і переконування опонентів. Навіть в особистих бесідах відчувався дефіцит слів. Ще важче було проповідувати й нестерпно складно було говорити з аполітичними або агресивними прибічниками «спецоперації».

Слів стало дуже мало. Розмовляти — навіть з друзями і однодумцями — стало складно.

Наше теперішнє небагатослів’я може свідчити про духовний пошук і покору перед Богом, відмову від поспішних висновків і терпеливе очікування слова від Бога. Але що, коли в цьому небагатослів’ї відкривається наша нездатність говорити чесно, відверто, по суті, співчутливо, з любов’ю? Так чи інакше, війна й післявоєнний час потребують нового словника, нової манери й тональності, нових тем та запитань, нових способів комунікації. Ми будемо говорити про інше й будемо говорити по-іншому.

П’яте. Нашим основним способом спілкування стала молитва. З першого дня війни ми зустрічаємося ввечері в церковному холі для молитви за Україну. Формат цих зустрічей був дуже простим — читання короткого тексту з Біблії (як правило, ми читали Псалми), молитви всіх охочих, а в кінці — «Отче наш». Через два тижні почали додавати до читання Писання та молитви короткі свідчення, подяки й прохання.

Доволі часто виникало запитання: як потрібно молитися? Було важливо заохочувати до щирості, чесності, відвертості й простоти, щоб люди могли висловлювати свої переживання без страху й збентеження. При цьому було важливо акцентувати на вірності, доброті, всемогутності Божій.

Спочатку ми молилися за милість Божу, яка виявилася би в припиненні війни, у спасінні найбільш уразливих категорій цивільного населення. Потім молилися за силу Божу для захисників України — воїнів, пожежників, лікарів, волонтерів. Часто згадували президента Володимира Зеленського, молячись за силу й мудрість для нього, а також за його особисте духовне відродження. Молилися за найбільш гарячі точки й найбільш постраждалі міста. У таких молитвах було багато конкретних імен, деталей, прохань.

Просили також за Боже втручання в хід воєнних дій, щоб Він «закрив небо» від ракет і бомб. І кожен день молилися за служителів євангельских церков України, пробудження народу, дух покаяння.

Шосте. Виявилося, що доволі велика кількість церковних людей сповідує не Євангелію Господа нашого Ісуса Христа, а «євангелію помірного процвітання»; не Євангелію хреста, але «євангелію без хреста», «євангелію зручності». Тож «євангелія помірного процвітання» — найбільш живуча й поширювана єресь нашого часу.

Є ще одна особливість. «Євангелія непомірного процвітання» акцентована на матеріальних потребах. «Євангелія помірного процвітання» паразитує на всьому підряд, у тому числі на найвищих цінностях і добрих намірах.

Любителі такої «євангелії» впевнені, що роблять добре діло, захищаючи свої душі, нерви, сім'ї, церкви від викликів війни: «Не потрібно говорити про страшне! Євангелія повинна заспокоювати! Говоріть про небо, про вічність. Навіщо нам зайві хвилювання? Навіщо ці жахливі фотографії? Скільки можна говорити про Україну?»

Цей запит на зручну Євангелію ставить пастора церкви перед складним вибором: говорити істину чи розважати, няньчити, заколисувати людей; проголошувати Євангелію чи догоджати своїй аудиторії, бути вірним Богові чи підігрувати слабкостям більшості?

Коли ми чуємо слова: «Досить уже про війну, не заважайте нам жити, будемо як раніше», — це тривожний дзвінок. Це сумний знак того, що «євангелія помірного процвітання» стала надто зручною та звичною для більшості прихожан і тепер намагається керувати церковною кафедрою. От чому «воєнний стан» — це шанс для церковного оновлення, шанс повернутися до серйозності та глибини, безкомпромісної віри й чесної самооцінки.

Сьоме. Стосунки між росіянами та українцями загострилися до краю, але не менш глибоке поділення сталося всередині співтовариств — на байдужих і солідарних.

Росіяни розділилися на тих, хто соромиться цієї війни й заявляє про солідарність із жертвою, і на тих, хто виправдовує цю війну й тим самим підтримує агресора. Як виявилося, мовчазних прибічників війни було набагато більше, ніж агресивних.

Їх видавала демонстративна відстороненість, небажання молитися за Україну, роздратованість від нагадування про війну.

Усе, що хотіли «нормальні» українці від «нормальних» росіян, — почути слова про осуд війни й співчуття до постраждалих. Але навіть цей мінімум правди для багатьох росіян виявився непосильним тягарем, занадто великою незручністю. А ті, які ризикнули заявити про солідарність із Україною, стали вигнанцями й зрадниками для свого народу.

Насправді ніколи ще різниця між українцями й північними сусідами не виявлялася так вражаюче. Наскільки українці об’єдналися як народ у захисті своєї країни й піклуванні один про одного, настільки росіяни об’єдналися в нападі або виправданні нападу на сусідній «братський» народ. Сумно, але ознаки такого размежування виявляються і в церковному середовищі.

Тут ми маємо справу з реальним духовним злочином: виправдовуванням злочинних планів Росії стосовно України, лжебіблійним обґрунтуванням геноциду. Мовчання — це форма пасивної співучасті. А перекладання на українців відповідальності за війну або гнівний докір у надуманих гріхах — це активна форма співучасті, це духовний напад на ближнього.

Восьме. Нам довелося знову пережити цінність і при цьому хиткість нашої церковної єдності. Зберегти єдність церкви під час війни — важке завдання. Не тільки тому, що в церкві є люди різних поглядів, народів, мов, культур. Але ще й тому, що саму основу єдності розуміють по-різному або не розуміють взагалі. Найлегший шлях — це видима єдність, яка досягається мовчанням із приводу складних тем.

Єдність, яку ставлять вище істини, яка ігнорує біль ближнього, яка забороняє складні запитання, яка пахне байдужістю й від якої віє холодом, — убиває церкву. Це єдність духовно мертвих людей.

Варто поставити собі запитання: навколо чого й на основі чого ми хочемо бути єдиними? Чим готові пожертвувати заради єдності? До яких компромісів ми готові й до чого призведе шлях таких компромісів?

Якщо ми єдині в Христі й навколо Христа, то порушником єдності буде не той, хто піднімає складне запитання про реакцію церкви на виклик війни, а той, хто своєю байдужістю повертається спиною до стражденного ближнього, а отже, і до всього Тіла Христового та й до Самого Христа.

Дев’яте. Ми побачили, до яких печальних наслідків призводять наївні тлумачення Писання стосовно війни й миру, політики й влади.

Там, де на будь-яке запитання про зло й брехню, несправедливість і злочини влади відповідають, що «…немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога» (дуже довільне перефразування й ще більш довільне тлумачення слів із Рим.13:1-7), там панує елементарна безграмотність стосовно Біблії разом із культурою пристосуванства й підлабузництва, рабства й страху. Варто пам’ятати, що «усяка влада» належить тільки Ісусу Христу (Мт.28:18), це Його слова про Себе й ні про кого іншого.

Там, де на будь-яке запитання про війну відповідають, що «церква поза політикою», свідчить про повне нерозуміння влади Христа над світом та про байдужість стосовно постраждалого ближнього.

Там, де на прохання про допомогу, відповідають, що «мы не знаем, что там происходит, но будем молиться о сторонах конфликта и наступлении мира», присутній повний хаос в богословських і етичних питаннях (слова «ми не знаємо» потрібно розуміти як зізнання: «ми не знаємо, як розуміти й застосовувати Євангелію в цій ситуації») і демонстративне небажання зрозуміти, хто злочинець, а хто жертва (варто відзначити, що при такій нерозбірливості жертва залишається без допомоги, а злочинець продовжує своє чорне діло без докору й покарання).

Як правило, «церковь вне политики» виявляється сліпою й безпорадною стосовно зовнішніх впливів; некритично розуміє все, що їй диктує влада (точніше, будь-хто, здатний захопити владу); стає зручним об’єктом для маніпуляцій. Тому церкви, де про війну воліли мовчати або ж молитися «о мире на Украине», насправді опинилися в полоні радянської/російської пропаганди.

На превеликий жаль, позиції наших євангельських церков стосовно війни ґрунтуються не стільки на Писанні й здоровій богословській традиції, скільки на стереотипах радянського часу. Це прослідковується навіть на рівні офіційних заяв: у них ми бачимо ідеологічні штампи минулого, а також перші намагання позбутися їх і назвати речі своїми іменами.

Ми знаходимо слова про «неравнодушие», «скорби», «испытания веры» у зв’язку з війною, проте ні слова, хто на кого напав. Більше того, закликаючи до молитви, керівники не висловлюють ніякої позиції й закликають інших утриматися навіть від новин і розмов із приводу можливої церковної позиції.

Отже, якщо ми розуміємо Церкву в місіональному ключі, то Церква повинна бути там, де в ній є потреба. Покірна Христові, вірна своєму покликанню Церква знаходить себе в посланні, русі, служінні. Сьогодні українська Церква знаходить себе на війні. І всі інші місцеві або національні церкви, які готові страждати разом із Тілом і служити разом із Христом, також знаходять себе разом із нею — на війні. Це стосується й церков діаспори.

Що це означає на практиці? Це означає пройти — їм (нам) доведеться пройти як мінімум через десять переживань воєнного часу: відчуття розгубленості й безпорадності перед нечуваним масштабом зла; руйнівний вплив пропаганди, яка розділяє; поділення між тими, хто «там» і «не там»; гострий дефіцит слів; криза молитви; єресь «євангелії помірного процвітання»; катастрофу в стосунках між сусідами; фальшиві форми церковного єднання; споживацьке ставлення до Церкви Христа як «нашої церкви»; наївні тлумачення Біблії стосовно «політики». Ці переживання позбавляють нас спокою, але водночас нагадують про сутність і місію Церкви. Уникаючи цих викликів, ігноруючи заклик українських братів і сестер про допомогу, ми перестаємо бути Церквою. Проходячи через труднощі разом із ними, ми вчимося бути Церквою — по-справжньому єдиною, стражденною й співчутливою. Сьогодні бути Церквою означає бути Церквою на війні.

Михайло ЧЕРЕНКОВ

Квітень, 2022
Переклад з російської Ірини Кархут, надруковано в часописі «Вимоги часу»

Благовісник, 4,2022